Якої вершини вам достатньо?
Чи взагалі ви йдете (йти=жити у моїй інтерпретації) до вершини чи просто так йдете навмання, не замислюючись над тим, куди, як і навіщо?
До якої вершини?
Як швидко?
Взагалі — як? Чи складені стратегічні плани?
Навіщо?
Яке значення це має для вас?
Ви взагалі задумувались над цим?
Не так важливо, якої вершини ви прагнете, я питаю, на якій зупинитеся, якої буде достатньо, щоб відчути себе реалізованим у житті? Зараз, на даному етапі.
Розумію, що таке моє питання злегка безглузде, бо людині завжди чогось не вистачає для щастя: ще зроблю те і те, і тоді буде щастя, а потім ще зроблю те і ще те, і тоді вже точно буде щастя… і у сусіда хата гарніша, і на тому боці трава зеленіша. 

Пост із запитань зовсім не тому, що, як каже герой Х'ю Лорі, людина виглядає набагато розумнішою тоді, коли задає питання, аніж тоді, коли по-дурному на них відповідає. Хоча й тому теж.

Що в житті найголовніше?
все легше,
простіше,
простіше.
Простіше
не знати,
не вміти кохати,
не вміти творити
і жити...
не жити.
Простіше не жити.



 
Ступала самотність але не одна
вічно холодна
вічно сумна
йшла сама.
І хоч не вірила в життя
немов назустріч вітру в полі
йшла вона.
Немає долі
в забутих днях нема нічого
заради чого
Читать дальше...

Слова з’являються без дозволу,
Без ніякого попередження,
І без натяку на полегшення.
Тільки давлять, і давлять, і тягнуть донизу.
Читать дальше...

 

Нічого не питай,
Я спитаю.

Нічого не питай,
Я нічого не знаю,
Читать дальше...

 

А що таке щастя?

Щастя те, щастя се.

Бла-бла-бла.

Мені від цих розмов уже тошно!

Скільки можна? Відповідь знаю - вічність; але все одно питаю - та скільки можна (з відтінком: ну, може, досить вже?).

Просто робити те, що хочеш робити (у кожній ситуацій, навіть у найбільш безвихідній, можна знайти таку можливість) - хіба цього не достатньо, щоб бути щасливим? 

Якщо життя втрачає сенс –
воно мені вже не потрібне. 
Я візьму собі нове. 
І викину старе в смітник,
як що-небудь огидне й жалюгідне,
зайве,
і тепер уже мені чуже.

Навіщо мені життя, яким тоді жила?
Воно сумне
і зовсім не просте,
заплутане,
складне.
Краще я візьму собі нове.
І викину старе в смітник,
як що-небудь огидне й жалюгідне,
зайве,
і тепер уже мені чуже.

Напевно, я не вмію жити, 
якщо ті дні пройшли дарма.
У них нічого вже нема:
нічого незамінного,
особливого,
Читать дальше...

     Чи людям так подобається сперечатися, особливо якщо та суперечка відчутно межує з сваркою, чи вони не вміють інакше висловлювати свої думки? Чому, коли пишу щось категоричне і різке в коментарях чи на форумі, деякі сприймають мої слова як образу на їх рахунок, якщо насправді я зовсім не збиралася нікого ображати. Не люблю я ображати людей, не приносить це мені жодного задоволення. 
     Кажуть,"оскорбление - как выпивка: не действует, пока не принято". Виходить, ті люди, які так не правильно сприймають, хотіли, щоб їх образили? Хм... що ж такого має бути в житті, якщо звичайні слова можуть викликати таку реакцію? 
     Читать дальше...


 

Моя стаття в газету, яку випускає наша кафедра. Газета називається

«Маркетинг мікс», віднедавна я стала головним редактором,

і залишатимусь ним, напевно ще 2 роки – до закінчення універу.

Всі випускники вишів незмінно зіткнуться з проблемою працевлаштування. Без сумніву, для випускників ЧНУ, а, тим більше, кафедри маркетингу економічного факультету, яка вже встигла завоювати свою популярність серед потенційних працедавців, це буде не так уже й важко. Зустрічають по одягу, як каже народна мудрість, а я кажу: приймають на роботу за дипломом (не включаю сюди особливі випадки).Читать дальше...

Дві душі. Два серця
бились в унісон.
(Що таке любов?)
А вона не вірила в любов
не вірила в життя
не вірила вона
але жила.
(Що таке любов?)
Невже заради неї варто жити?
жити варто…
хіба?..
Вона ж не вірила в любов
то чи варте
її життя 
любові?

Дві душі. Два серця…
(Що таке любов?)
Вона не вірила в любов.
А він?

Дві душі. Два серця
бились в унісон.
(Що таке любов?)
Вона не вірила в любов.
А він…
(вірив чи ні?)
а він
любив 
її.

лютий 2008

Мова йде про AquaVita - ZhenminZhibao, один з перших українських кліпів на телебаченні.

1996 рік – і ви тільки подивіться, до чого дойшов прогрес! Касети, дискети і безпровідні телефонні слухавки – це лише початок. Особливу увагу пропоную звернути на швидкість процесору тогочасних компів (там буде кадр з циферками на системнику). А ще – як вони тоді танцювали. Це щось!

Як пише один із відвідувачів YouTube, «Семантическая наполненность текста, визуальные эффекты, сложные танцевальные фигуры... Я смотрю этот клип уже много лет каждые полгода и получаю энергию из космоса...»

"– Зачем? Низачем. Что мы вообще делаем "зачем"? – весело заявил Форд Префект." (с) Дуглас Адамс "Ресторан на краю Вселенной"

Але я створювала блог не просто так. У мене є на це певні причини. Може, вони ще не чітко визначені і частина з них звучить як: "ну бо це ж круто!", але, запевняю вас, я підійшла до даного питання з усією властивою мені серйозністю.

Я (цей займенник звучатиме тут частіше за інші слова, - починайте звикати уже)розглядаю блог як ще один засіб спілкування зі світом. Не скажу, що мені не вистачає спілкування, зовсім ні. Справа в тім, що й спілкування буває різним. І, якщо проблеми чи, навпаки, досягнення особистого характеру мені є з ким обговорити, та й обговорювати таке можу лише з людьми, яким довіряю і яких знаю, то ще є частина інформації, яку б хотіла висловити публічно. Виступати перед натовпом чи просто великою аудиторією я не вмію, у великих компаніях можу розгубитися, тримати увагу на своїй персоні лише вчуся, тому ось записи в блозі як форма вияву моїх думок підходить мені ідеально.

Словом, те що я тут писатиму - це те, що хочу сказати світу. Моє "я".

Не сумніваюсь, що знайду тут багато цікавих особистостей, з якими хотіла би підтримувати з'вязок. Також впевнена, що в мене виникне багато питань, бо є ще багато речей, яких не знаю, і навіть не здогадуюсь про те, що я їх не знаю.